Шаленіє небо, і під ним Юрко з Маргаритою. Лежать у густій траві височенного весняно-зеленого пагорба. Дивляться, як угорі плине хмаринами вітер. Час іде і не зупиняється. А тут, де вони самі-самісінькі, він відчувається так гостро, наче лезо.
Щоб побачити село, що кволо лежить у долині, треба підвестися на ноги і підйти до краю пагорба. Тому тут є ілюзія, наче вони одні в усьому світі, наче нічого немає окрім оцього відчайдушно-синього неба, моцного сонця і свіжої травички. Окрім Маргаритки та Юрка.
Вони лежать поруч, не бачачи але відчуваючи одне одного, лежать тихо та спокійно, не вдивляючись нікуди, у своєму маленькому Всесвіті, що згорнувся в грудочку їх близькості, таємної інтимності, в якій немає місця нікому.
Раптом Маргарита хутко сідає, повертається до Юрка та схиляється над ним, зазираючи в синяву його очей. Дивиться, дивиться, дивиться, поки їм обом не стає боляче, моторошно і солодко від цього перехрестя поглядів.
- Ти чого? - питає він. Вона посміхається. Нахиляється. Цілує його гарячу щоку.
- Я хотіла просто впевнитися, що ти пам'ятаєш те, що було між нами. Що ти не забув, що тобі не байдуже. Я хотіла найти йому найщиріше підтвердження у твоїх очах.
- Дурненька... - посміхається він, хапає її обома руками та, пригорнувши до серця, валить назад у траву...
А хмари все плинуть, плинуть и плинуть над ними, байдужі до двох дітей, що згорнулися докупи на височенному пагорбі....
Кохай моцно.
Кохай щиро.
Кохай палко.
Просто кохай...